Митці Сумщини

Композитори

Березовський Максим Созонтович (м. Глухів,1745-1777рр.). Композитор, співак. 

Не дивлячись на коротке та трагічне життя (прожив усього лише 31 рік), Максим Березовський увійшов у музичну історію України як один із перших композиторів-класиків із європейським ім’ям. Небагаточисельні зразки творчості Березовського дозволяють говорити про широту жанрових інтересів композитора, про органічне поєднанні в його музиці національної мелодики із загальноєвропейськими прийомами та формами розвитку.
Більшість творів, які звучали протягом усього XIX століття, довгий час залишалися в рукописах і зберігалися в Придворній капелі. На початку нашого століття вони були безповоротно втрачені.
З інструментальних творів Березовського відома одна Соната для скрипки і чембало до мажор. Загублена партитура опери “Демофонт”, поставленої в Італії – до наших днів дійшли тільки 4 арії з неї. Перу Березовського також належать незавершена опера «Іфігенія» Серед численних духовних творів збереглися лише Літургія та кілька духовних концертів. Серед них – “Господь воцарився”, що є найбільш раннім зразком класичного хорового циклу, і “Не отвержи мене во время старости”, що став своєрідною кульмінацією творчості композитора. Цей концерт в порівнянні з іншими творами останніх років має більш щасливу долю. Завдяки своїй популярності він набув широкого поширення і був двічі надрукований в першій половині XIX ст. (у 1818 та 1841 роках).
Максим Березовський став першим представником новаторського раннього класичного стилю в українській музиці, одним із засновників хорального напрямку, автором перших зразків камерно-інструментального та оперного жанрів у вітчизняній музиці. Кілька циклів його духовних творів для хору виконуються без інструментального супроводу – «а капела».
Вплив мелодики, поліфонічної техніки, гармонії та образного ладу концерту простежується у творчості молодших сучасників Березовського – Д.Бортнянського, А.Веделя.
У наші дні творча спадщина українського композитора входить до репертуарів багатьох європейських хорових колективів. Поряд з Д.Бортнянським та А.Веделем М.Березовський – один з найталановитіших українських композиторів XVTII ст., залишив нащадкам унікальні зразки духовної музики, що відносяться до «золотого віку» української музики.

Бортнянський Дмитро Степанович. Нар. 1771р. м.. Глухів – 1825. Композитор, хоровий диригент, музичний педагог.
 

Дмитро Бортнянський – один з перших українських музикантів європейського рівня, що залишив по собі вагомий внесок у формуванні української та російської музичної школи. Найбільшу славу йому принесли хорові твори, де виступає новатором – створивши новий тип хорового концерту.

Одним з перших у тодішній Російській імперії Бортнянський став писати кантати – “Любителю художеств”, “Сретение Орфеем солнца”, “Страны российски, ободряйтесь”, кантата-хор “Возведи окрест взор, Россия”.

Поряд з кантатами композитор прославився своїми гімнами – “Предвечный и необходимый”, “Гимн Спасителю”, “Коль славен наш Господь”.

Духовна музика Бортнянського і за життя композитора і після його кончини користувалася величезною популярністю. Її перекладали для фортепіано, псалтиря, постійно видавали.

Помер Дмитро Степанович Бортнянський 27 вересня 1825 року в Петербурзі, та був похований на Смоленському кладовищі.

У 1882 році було видане повне зібрання духовно-музичних творів Дмитра Бортнянського у 10-ти томах за редакцією П.Чайковського.

  

Лисенко Микола Віталійович. Нар. с. Гриньки, тепер Полтавської обл 1842 – 1912р. Композитор, піаніст, педагог, хоровий диригент, основоположник української класичної музики. 

 Значення творчості “класика української музичної культури” Миколи Лисенка важко переоцінити – адже широта таланту не обмежувалася лише написанням творів, – вже навчаючись у Харкові в гімназії, 1855 р. (Дмитрієв та Вільчек – його перші педагоги), він стає відомим піаністом – у його репертуарі твори Моцарта, Бетховена, Шопена, імпровізації народних українських пісень. У 1860-му році, перевівшись в Київський університет, він бере активну участь у громадському житті – займається етнографічною роботою, викладає в недільних школах, створює та керує студентським хором, організовує концерти.
Композитор вів величезну роботу по збиранню, вивченню і пропаганді українського фольклору, вбачаючи в ньому невичерпне джерело натхнення і майстерності. Він створив численні обробки народних мелодій (понад 600), написав кілька наукових праць, серед яких найбільш значний реферат «Характеристика музичних особливостей малоросійських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм» (1873). Його рівною мірою цікавив фольклор інших народів. Він записував, обробляв, виконував не лише українські, а й польські, сербські, моравські, чеські, російські пісні, а керований ним хор мав у своєму репертуарі професійну музику європейських композиторів від Палестріни до К. Сен-Санса. Лисенко стає першим інтерпретатором в українській музиці поезії Г. Гейне, А. Міцкевича.
Оперна творчість композитора знаменує собою появу українського національного музичного театру. Лисенко написав 10 опер, серед яких найвідомішими, та популярними й зараз є лірико-побутова комічна опера “Наталка-Полтавка” (1889 р.), основою для якої послужила однойменна повість І.Котляревського, та народна музична драма “Тарас Бульба” (1890 р.) – за Гоголем. Незважаючи на активну підтримку російських музикантів, особливо П. Чайковського, ця опера за життя композитора поставлена ​​не була, і слухачі познайомилися з нею тільки в 1924 р.
Також відомі дитячі опери композитора – «Коза-дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892)…
Серед невеликої кількості духовних творів – “Боже, Великий, Єдиний” – напевно найвідоміший, його зараз можна почути чи не на кожній літургії.
Фортепіанна творчість Лисенка представлена циклами мініатюр –  «Альбом літа 1900», «Альбом особистий» та ін. Великі твори – “Українські рапсодії”, “Українська сюїта”…
Багатогранна громадська діяльність Лисенка. Він першим організував в Україні аматорські хорові колективи, їздив з концертами по містах і селах. За активної участі Лисенка в 1904 р. в Києві була відкрита музично-драматична школа (з 1918 р. – музично-драматичний інститут його імені), в якій отримав освіту найстаріший український композитор Л. Ревуцький. У 1905 р. Лисенко організував товариство «Боян», через 2 роки – Український клуб з музичними вечорами.

Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1885), «Наталка Полтавка» (1889), «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910), дитячих опер «Коза-дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892), оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва. До найвідоміших творів Лисенка належать музика гімнів «Молитва за Україну» та «Вічний революціонер», котрі зокрема виконував хор К. Стеценка під час Свята Злуки, опери «Тарас Бульба» та інші. Лисенко створив численні аранжування народної музики для голосу й фортепіано, для хору та мішаного складу, а також написав значну кількість творів на слова Т. Шевченка.Джерело: http://dovidka.biz.ua/mikola-lisenko-korotka-biografiya/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua

Скульптори

Кавалерідзе Іван Петрович. Нар. хутір Ладанський (тепер с.Новопетрівка, Роменського р-ну, Сумської обл.)1887р. – 1978р. Скульптор, кінорежисер, драматург.

Красножон Яків Денисович (1911 – 1986) – український скульптор, історик, член Союзу художників СРСР. Народився в с.Жашкові Черкаської області. Успіхом скульптора є погруддя С.А.Ковпака, П.С.Рибалка, Л.П.Симиренка, Лесі Українки, М.Островського, В.М.Сосюри. творчим успіхом Красножон слід вважати скульптурний портрет композитора М.В.Лисенка. 

 Кобзарі

Кожушко Григорій Семенович. Нар. С. Велика Писарівка 1880р. – 1924р. Український кобзар.

Кобзарі Г. Кожушко та С. Пасюга

Мовчан Єгор Хомич. Нар. с. Велика Писарівка 1898р. – 1968р. Український кобзар. 

Актори

Носачов Андрій Петрович (1913 – 1990) – український актор, народний артист УРСР (з 1980р.). Народився у с. Біржове Великомихайлівського району Одеської області. З 1941р. – у Сумському українському театрі драми і комедії ім. М.С.Щепкіна. Нагороджений орденом „Знак Пошани”, медалями.

Тарасенко Олексій Григорович (1909 – 1991 рр.) – народний артист України (з 1960 р.). Народився Тарасенко О.Г. у селі Домаха (тепер підпорядковане Лозівській міськраді Харківської області). З 1939 р. Тарасенко О.Г. – актор Сумського українського музично-драматичного театру ім. М.С.Щепкіна (з 1980 р. – театр музичної драми і комедії). З 1969 р. народний артист Тарасенко О.Г. знаходився на пенсії. 

Співаки

Гмиря Борис Романович. Нар. м. Л6ебедин, 1903р. – 1969р. Український співак (бас), народний артист СРСР (з 1951р.), лауреат Державної премії СРСР (1952р.). 

Біографія

Народився у бідній родині в місті Лебедин. З раннього дитинства заробляв на хліб, працюючи де доведеться.

1930 вступив до Харківського інженерно-будівельного інституту, який закінчив 1935.

1939 закінчив Харківську консерваторію. Навчався вокалу у відомого педагога Павла Голубєва, учня славнозвісного Федеріко Бугамеллі. Водночас (від 1936) став виступати на сцені Харківського оперного театру.

1939—1957 — у Київському театрі опери та балету (з перервою). Від 19 вересня 1943 до 1 червня 1944 працював у Кам'янці-Подільському: спочатку в переведеному сюди німцями Полтавському музично-драматичному театрі, а після визволення Кам'янця-Подільського — в міському музично-драматичному театрі. Так, 14 квітня 1944 у Кам'янці-Подільському брав участь у постановці опери "Запорожець за Дунаєм" Семена Гулака-Артемовського, 30 квітня 1944 у великому концерті, присвяченому Першотравню, виконав пісню "Эй ухнем". Виконав партії в 39 різноманітних операх.

Мав голос широкого діапазону, м'якого, красивого тембру; був співаком високої вокальної культури. Відомий і як камерний співак українських і російських романсів, був прекрасним виконавцем багатьох українських народних пісень. Гастролював за кордоном, але тільки в країнах контрольованих радянською Москвою. До розвинутих країн співака радянська влада не випускала. Загалом дав майже 2000 концертів.

Поховано на Байковому цвинтарі. 1979 встановлено надгробок (скульптор К. Кузнєцов).

Внесок у світову скарбницю

• Понад 600 камерних творів:
• 290 українських народних пісень і романсів;
• 179 російських народних пісень і романсів;
• понад 100 західних пісень і романсів.
• 39 оперних партій (77 арій) української, російської та західної класики.
• 85 фрагментів із вокально-сценічних і симфонічних творів.
• 30 трансляційних концертів.
• 200 платівкок, які видавалися понад 120 разів накладами від 100 тисяч до 600 тисяч примірників.

Епістолярна спадщина:

• 150 рукописів науково-популярних і мистецьких статей.
• 8 зошитів-щоденників обсягом 1865 сторінок(1939—1969).
• 7 тисяч листів.

Основні партії

• Тарас Бульба ("Тарас Бульба" Миколи Лисенка).
• Трохим ("Наймичка" Михайла Вериківського).
• Сусанін ("Іван Сусанін" ("Життя за царя") Михайла Глінки).
• Медьник ("Русалка" Олександра Даргомижського).
• Мефістофель ("Фауст" Шарля Гуно).

Вокальні цикли

• "Зимова дорога" Франца Шуберта.
• "Пісні й танці смерті" Модеста Мусоргського.
• "Перські пісні" Антона Рубінштейна.
• "П'ятиденка" Дмитра Шостаковича.

Відзнаки

• 1939 — лауреат Всесоюзного конкурсу музикантів-виконавців (друга премія).
• 1951 — народний артист СРСР.
• 1952 — лауреат Сталінської премії.
• 1960 — нагороджено орденом Леніна.
• 1962 — ім'я Гмирі внесено у престижну Міжнародну енциклопедію Who is who?

Мокренко Анатолій Юрійович.

Анатолій Мокренко – знаменитий естрадний та оперний співак (баритон), Народний артист України (1973), Народний артист СРСР (1976), лауреат Національної премії України ім. Шевченка (1979) та Державної премії Грузії ім. Паліашвілі (1973).
Серед видатних постатей на ниві української культури другої половини XX – початку XXI ст. одне з першорядних місць належить Анатолію Юрійовичу Мокренку. Вірний син свого народу, син української землі, він віддає серце і розум справі, яку безмежно любить. І як співак, і як діяч культури, і як цільна особистість – це людина високого мислення і щедрої душі. Ту правду, яку він несе через професійну діяльність та свою громадянську позицію не змити ні з душі, ні з обличчя, бо нею живе його людська сутність. Мова йде про аристократизм душі цього сина землі, про вроджений аристократизм, яким обдарували його батько і мати, тернівські селяни і на все життя засвітили в серці найрідніші слова – Народ і Україна. Згадуються слова, занотовані в Недригайлівській районній газеті, де часто друкувалися його статті, роздуми про народну пісню й культуру, нариси про таланти України, вірші, а саме: «Куди б не вели нас дороги життя, серце ми лишаємо в отчому домі. Чим більше мандруємо світами, тим сильніша тяга до рідного краю».
Анатолій Юрійович Мокренко народився 22 січня 1933 р. в багатодітній сільській родині с. Терни, тепер смт Сумської області. У своїх спогадах він писав, що пройшов досить непростий і тернистий життєвий шлях. Хлопчиною пережив і війну, і окупацію, і розруху, і голод. Знав важку працю на землі. Водночас дуже любив співати, танцювати, читати й писати вірші. У своїх спогадах він згадав: «Змалечку душа моя повнилася по вінця маминою піснею, народною творчістю». Саме цей стан душі проніс Анатолій Мокренко крізь все життя та творчість. Потрапив він до двох військових училищ, став інженером-геологом (закінчив 1956 р. Київський політехнічний інститут з відзнакою. Працював гірничим інженером-геологом (1956 – 1963 рр.), перебував в експедиціях на Кавказі, Північному Уралі, в Криму та Карпатах, а також на Півдні України. Але доля вивела його на мистецьку ниву. Після закінчення Київської державної консерваторії імені П.І. Чайковського (по класу вокалу О. Гродзинського, 1963 р.), А. Мокренко працював протягом 1963 – 1968 рр. солістом оперної студії при Київській консерваторії імені П.І. Чайковського, де набував професійного досвіду та потоваришував з відомими діячами українського оперного мистецтва. З 1985 р. й до нині А. Мокренко – професор кафедри вокального співу Київської державної консерваторії імені П.І. Чайковського. Надзвичайно пріоритетним у життєтворчості митця став період роботи в Державному академічному театрі опери та балету УРСР ім. Т.Г. Шевченка: з 1968 року як соліст, а з 1991 по 1999 рр. – генеральний директор і художній керівник (тепер Національної опери України імені Тараса Шевченка). В його репертуарі понад 40 провідних партій для баритона вітчизняної та зарубіжної оперної класики.
Багато зробив Анатолій Юрійович і для нашої естради. У його репертуарі – велика кількість творів українських композиторів та народні пісні. Особливе місце в творчості співака займають пісні Олександра Білаша, найвідоміші з яких – “Два кольори”, “Дзвенить у зорях небо чисте”, “Віконце”, “Подай крилята”, “Марія”, “Любисток”, “Галина-Калина”, “Соняшник”, “Цвітуть осінні тихі небеса”, “Їхав я по гравію”, “Найсвятіше на світі”, “За літами”.
Це неймовірно, але лише за часів незалежності співак нарешті видав свої перші альбоми – компакт-диски “Анатолій Мокренко виконує пісні Олександра Білаша” та “Марії” (2010).
Співак багато записувався на радіо і телебаченні. Виступав на оперних і концертних сценах США, Франції, Німеччини, Англії, Іспанії, Швеції, Канади та інших країн світу. Брав участь у зйомках кількох кінофільмів, серед яких “Тигролови” за Іваном Багряним, “Чорна рада”, “Поет і княжна” та інші.
23 серпня 1995 року нагороджений відзнакою президента України «Орден князя Ярослава Мудрого» V ступеня.
Анатолій Мокренко з інтересом і відповідально ставиться до історії України, історії народу. Це віддзеркалюється в його творчості. Він пише про це так: «Є історія подій. А є історія душі народної – це народна пісня. Історія зафіксувала дати, а пісня летіла у віки, всотуючи настрій, світогляд, думи. Чи не диво з див ?! Донести живу душу предків наших. Хто втратив здатність дивуватися з того, той втратив зв’язок з історією народної душі, тобто – з вічністю. А духовний зв’язок з вічністю – це культура людини, бо культура – то пам’ять. А пам’ять – то досвід людський, а досвід – то основна рушійна сила вдосконалення роду людського». Часто у своїх виступах Анатолій Юрійович згадує про видатні історичні постаті України: Байду, Богдана Хмельницького, Кармалюка, Довбуша та ін. і пояснює це так: «Щоб осягнути світи, треба передусім знати долю свого народу, його історію. Людина, байдужа до історичного шляху предків, байдужа і до народної пісні – до їхньої пісні. Це – втрата вікових зв’язків внутрішньої самобутності, втрата гідності людської. Бо відчути в собі народ – це відчути найвищу особисту відповідальність за його поступ».
Як відомо, Анатолій Юрійович ще задовго до проголошення Незалежності України (24 серпня 1991 р.), протягом 1985 – 1990 рр. разом з Георгієм Майбородою та земляком Олексою Ющенком брав участь у всіх масових заходах щодо боротьби за незалежність. В одній із своїх статей він пише: «Історія – це особистості. Народ гуртується навколо національної ідеї, але носієм цієї ідеї завжди є особистість». У 1990 р. Анатолій Мокренко виступив ініціатором святкування 500-річчя від дня заснування Чортомлицької Січі (поблизу Нікополя), яке пройшло з величезним успіхом.